Урок мужності “Дитинство, опалене війною”

Щоб відкрити для себе ще одну героїчну сторінку Великої Вітчизняної війни, учні 5-го класу Мирненської школи ( кл. кер. Вовк Тетяна Петрівна) відправилися 1 жовтня до музею в с. Іванкові на Урок мужності, присвячений дітям, які поряд з дорослими йшли дорогами війни.

         Діти на війні… Можливо це найстрашніша сторінка Великої Вітчизняної… Маленькі, вони залишили своє дитинство там, де закінчилося мирне життя. В їх чисті, світлі душі увійшла війна. В свої ще слабкі рученята замість шкільних підручників та іграшок вони змушені були взяти бойову зброю.

      П’ятикласники запросили на цей Урок мужності бабусю своєї однокласниці Орловської Надійки, Похиль Надію Василівну. Коли почалася війна, їй було 3 роки і жила вона в с.Іванків у будинку, що поруч із музеєм. Там вона жила зі своїми батьками, які вчителювали у місцевій школі (на її місці зараз і розташований Будинок культури і історико-краєзнавчий музей). «У нас було дуже багато книжок, – згадує Надія Василівна, – але коли прийшли в село німці, вони вигнали нас із хати, а книжки спалили у дворі… Нам із мамою прийшлося переховуватися у сусідів.»

         Так, під час війни 808 днів і ночей Іванків був окупований німецькими військами. Про це розповів школярам директор музею Зінченко Петро Федорович. Від нього учні узнали, що жорстокі бої в районі Іванкова розгорнулися у вересні 1941 року, коли тут проходив шлях відступу радянських військ із Києва. Безпосередню участь у них брали моряки Дніпровського загону Пінської флотилії. Тисячі бійців загинуло, пробиваючи собі шлях на схід, намагаючись вирватися з оточення. Під окупацією село пробуло два роки — з вересня 1941 до вересня 1943 року. За два роки відправлено в Німеччину 83 чоловіки, закатовано 24 жителі села.

         Надія Василівна весь час доповнювала розповідь екскурсовода своїми спогадами про ті  жорстокі «картини», що увійшли  в її дитинство: «Пам’ятаю, коли радянські війська у вересні 43-го бомбили, німці всіх мешканців села стали гнати до Дніпра, прикриваючись нами і розраховуючи на те, що в своїх радянські солдати стріляти не будуть. Дорогою майже всі повтікали, але і розстріляних було багато, і село німці підпалили.  …Пам’ятаю, як на третій день після визволення нашого краю від фашистів ми йшли з мамою до Борисполя, а весь шлях був вкритий загиблими, яких не встигали ховати. І дуже врізався у пам’ять радянський командир, тіло якого звисало з вантажівки…А мені тоді було 5 років.»

         І дорогою додому, в автобусі, ще довго згадувала Надійкіна бабуся про ті давні часи, про своїх старших братів Іллюшу і Тараса, які загинули на фронті. Вона розповідала, а учні її слухали і пообіцяли зберегти пам’ять про них, героїв Великої Вітчизняної війни. А ще школярі зрозуміли, що історія сім’ї Надії Василівни – це історія нашого рідного краю, це історія України.

 

IMG_3791

IMG_3796

IMG_3816

Обговорення закрито.